Ми патріоти
України
Моя країна -
мій дім. Синьоока, з високими горами та широкими степами. Моя Україна - Вільна
і Соборна! Разом із нею я радію її звершенням.
День
Соборності - свято єдності українського народу. Живі ланцюги між містами сходу
і заходу демонструють бажання людей бути разом. Усі ми і є Україна.
Даша Козуліна
Моє село… Воно зі мною всюди.
Великі Сорочинці… Давнє і водночас вічно молоде, овіяне легендами і
славою село. Недарма ж наш земляк Микола Сулима писав:
Сорочинці рідні і милі,
Ви завжди були й є великі,
Ви завжди у серці моєму,
У серці моєму навіки.
В. Сорочинці – це земля, де я народився і живу. Люблю блакитне небо і
вечірні зорі, зелені ліси і широкі поля, красиву річку Псел. Моє село цікаве
своїми пам'ятками далекого і близького минулого. Є тут велична
Спасо-Преображенська церква, зведена за наказом гетьмана Данила Апостола.
Вона має неабияку архітектурну цінність. Сорочинці – село багатих культурних
традицій. Тут кожного року проводиться Національний Сорочинський ярмарок,
оспіваний на весь світ моїм земляком Миколою Гоголем
Я горджуся своїм селом. Із глибокої давнини тут
живуть працьовиті і талановиті люди. З моїм краєм пов'язана
творчість М.В.Гоголя, В.І.Самійленка, О.В.Донченка. Вони оспівували красу та
історію мого села у своїй творах. Історія села багата та славетна. Сорочинці
пройшли довгий і тернистий шлях від містечка Краснопіль і до Великих. Моїм
землякам довелося відстоювати свою незалежність у бою проти зрадника
Виговського, який здумав запродати волелюбний край феодалам-шляхтичам.
У цей нелегкий час Великі Сорочинці – село цивілізоване,
облагороджене. Вулиці освітлені, асфальтовані. Сьогодні тут функціонують
загальноосвітня школа та школа-інтернат, будинок культури, лікарня,
санаторій, лісництво, почтове відділення, ферми АОПП «Великосорочинське»,
краєзнавчий музей та музей М.В.Гоголя, багато магазинів, дитячий садочок. У
селі працює автостанція.
Я люблю свою малу Батьківщину, пишаюся її історією і вірю в її
щасливе майбутнє, вірю в те, що молодь не залишатиме села в пошуках кращої
долі, а своїми досягненнями, добрими справами прославлятиме ім'я Великих
Сорочинець. Людям буде де працювати, забезпечуючи повноцінну життєдіяльність
села.
Я впевнений, що де б я не був, де б не навчався, не працював,
скільки б не було нових друзів, я з гордістю до кінця життя буду пам'ятати
рідне село, рідну вулицю, свій двір, де минуло моє дитинство, своїх батьків,
які подарували мені життя.
Максим Васюк
Моя маленька
Батьківщина
На Полтавській землі
благодатній,
Де зорі купаються в
річці
Розкинулись у мальвах і
любистку
Мальовничі Великі
Сорочинці!
І небо тут особливе, і
терпко так пахне м’ята,
І мамина пісня ніжна, і
рідна батьківська хата.
Тут люди чесні й
трудящі, і диво – перли в калини
Я щиро дякую Богу! За
тебе – мала Батьківщина!
Чи доводилося вам бачити як веселка п’є воду з
річки. Вона вмочає свої кінчики стрічок у воду, а бусол уважно спостерігає, щоб
до кожен колір був щедро напоєний життєдайною вологою. Згодом, дивним обручем,
райдуга поєднує небо і землю. А земля, одягнувши життєдайну корону, прикрашену
мільйонами дощових перлів, наче юна дівчина, сором’язливо заглядає на свою
красу в синьооке небо, немов у бездонне дзеркало. І дихається на цій землі
легко і радісно, і квіти на цій землі пахнуть сонцем і розпелеханими вітрами, а
материнська пісня, яка ллється срібним дзвіночком дитинства, зцілює душу і
кличе до рідної домівки. Це моя Батьківщина – Україна! Батьківщина, як мати – тільки
одна, одне село, одна домівка, вишня, що росте біля вікна і мамині квіти, що
буяють щоліта. Коли подивитися з висоти пташиного польоту на моє рідне село
Великі Сорочинці, то можна побачити справжню класу. Селом протікає річка Псьол.
Помережане моє село великими і малими вулицями. І кожна вулиця – доля, і кожна
родина – книга. Бо жили й раділи – разом, будуєм свою Україну! Кожна грудочка
землі несе спомин про страшні роки голодомору. Не мовчи людська Пам’ять!
Викарбуй у у наших серцях і душах молитву за Україну, не дай забути стогін
дитячий, плач материнський, скиглення старих: «Хліба, хліба, хліба…». Колосся
щедро напоєне сонцем, фури хліба і повні комори! Чом ти земле усе терпіла, чом
же ти не спалила горе? Чом дозволила дітям вмирати, чом осліпла ти доле
народна? Коли навіть мовчав соловейко… Захлинувся людським він болем Не знищили
моє село голодомор, тиф. Вистояли, бо мали велику жагу до життя, вірили і Бога,
шанували звичаї. Не оминула мій край трагедія 1941 – 1945 років. Переорала
війна кожну родину, посіяла багато болю і смерті. Ніби по розпеченій землі
ступала листоноша, коли несла похоронки жінкам. Скільки вас, недолюблених
молодих вдів так і залишилися вірно чекати свого коханого, скільки вас,
ненароджених дітей, недорахувалася ненька Україна! Де Ви безвісти пропавші душі
– тільки вітер знає про ваші могили, тільки дощ оплакує вас. Нема тобі спокою
рідна земле. І сьогодні істота у звіринній подобі зазіхає на нашу волю. Знову
хлопці взялися за зброю, знову мати як чайка квиле, Світе ясний, Господи милий,
захисти Батьківщину і сина. Україна втомилась від крові, Україна втомилась від
плачу. Мати молиться, Господи милий, хай ніколи не пливе кача Моє село, моя
мала Батьківщина! Маєш ти неозорі поля, родючі чорноземи, ставки, річки. Та
найбільше твоє багатство – люди! Хай не всі з титулами, вищими освітами, та всі
мої односельці – сорочинчани мають велике серце, щиру душу і ненаситну любов до
праці. Вони сіють, збирають врожаї, саджають сади, плекають історію рідного
краю. Ще сонце мружить сонні оченята, і вітер тихо спить в колисці, А руки
мамині уже сапають, допомагають народитися рослинці. І мліє серце од краси
навколо, лиш бджоли носять мед у збанку. Заради цього – варто жити, щоб бачити
красу землі щоранку! Так хочеться, щоб рідна Полтавщина не зникла з карти
України! Ми за європейські стандарти, але ж кожне село то доля, історія,
самобутність. Якби моє село розмотало свій клубочок пам’яті, ми дізналися про
династії хліборобів, працьовитих доярок та свинарок. Неспокійні мої односельці!
У праці вам немає рівних! Щиро кланяюсь вам, старожили, що подарували нам красу
нашого села! Тільки маючи вакцинацію гумором наш народ вистояв у важкі часи. Ну
де ви ще почуєте таке звертання до колорадських жуків «А щоб вам ноги крутило
перед дощем і боліли сустави». Жартує народ коли важко, коли добре, коли хоче
когось виховати чи навчити. А як в нас співають! Після важкої праці, в хвилини
відпочинку пісня з’являється потаємно. Заглядає кожному в очі, ніжно торкається
струн душі і…лине спочатку несміливо, а згодом, набираючи сили дзвінкого
потоку, стрімко злітає десь у піднебесся. Про калину і вербу, про щире кохання
і пекучу зраду, про рідну землю і козацьку звитягу! І лікує ця пісня. І додає
наснаги жити, бо співає наш народ пам’ятю серця, щирою душею! Моє рідне село –
Великі Сорочинці! Моя мала Батьківщина – щедро напоєна сонцем, скупана дощами в
купелі з м’яти та любистку, заколисана вітрами! Моє рідне село подарувало мені
щастя народитися , тут я маю вірних друзів, на цій землі живе моя родина,
близькі для мене люди. Для мене це свята земля… То ж недарма Микола Сулима
писав:
Нехай повноводіє Псло,
Щорік урожайніша край,
Хай пісня про наше село
Летить і летить до
Дніпра!
Єлизавета Малюк
